Історія с.Межиріччя (Пархач)

Історія с. Межиріччя (Пархач) в цифрах і фактах

Село Пархач було засноване на лівому березі річки Західний Буг слов'янським плем'ям бужан у VI - VIII ст. після Р.Х. Про походження назви села існують різні твердження. Згідно з одним, вона відпрізвища першого поселенця Паращука, іншими - від давньослов'янського слова порх - порох (мається на увазі сипучий, супіщаний ґрунт, що легко розвівається вітром).

Друга половина ХІVст. - входження Пархача під владу Белзського князівства.

1500-1519 рр. — село переживає найважчі часи нападів і хазяйнування монголо-татарської орди.

1565-1595рр. - перша письмова згадка в реєстрації польських королівських маєтностей про Пархач. Точну дату заснування Пархача на місці, де воно тепер знаходиться, не визначено. Тоді в Пархачі налічувалась невелика кількість господарств, навколишня місцевість характеризувалась незначними коливаннями відносних висот, відсутністю третинних відкладень, поширеністю сипучих пісків, заболоченістю заплавних долин, слабопідзолистими і болотистими ґрунтами.

В кінці 19 ст. посилюється експансія Польщі на західноукраїнські землі. Землі роздаються різним зайдам, а кращі полякам. У західній частині села на той час будуються панські маєтки, які належали до Белзського староства, згодом були передані графові А. Ожаровському, потім пану А. Колодзінському, від нього перейшов до його сестри, одруженої з крайовим адвокатом Модейським, родина якого стала останнім, до 1939р., власником маєтку. Пархач, будучи одним з чотирьох фільварків маєтку, займав 300 моргів землі (1 морг - 0,58га). Селяни-кріпаки по чотири дні на тиждень відбували панщину, а також виконували різні повинності - рубали ліс, ремонтували дороги тощо.Велике значення і підтримку духовності в селі відіграла греко-католицька церква. На той час осередками її були монастирі, зокрема два монастирі у сусідніх селах Городищі і Волсвині. пізніше в XVIII ст. у центральній частині села на зміну зруйнованій татаро-монгольською ордою церкві будується нова, в якій правлять в основному отці Василіани з монастирів, згадуваних уже, сусідніх сіл. У 1820р. церква Пархача стала «дочірньою» церквою Кристинопільського монастиря. У тому ж році на панському подвір'ї будується римо- католицький костел, в нижній частині якого було приміщення для поховання панської родини. У 1830 році в селі проживало 780 греко-католиків.

1848р. - скасування австрійською владою кріпацтва. Селянам дозволено користуватися лісами і пасовиськами поміщиків на основі «добровільної угоди». Незважаючи на те, що все таки кращі землі залишились при панському дворі, кожна селянська сім'я одержала невеличкі наділи - до 5 моргів. Громаді було виділено 80 моргів лісу («Щеребориці»)

і 400 - пасовиська («Осове»). Найманим робітникам пан платив у день десятий сніп або ж 60 - 80 грошів за день. Врожайність зернових культур була 10 - 12 ц з морга, а картоплі - 90 - 120 ц.

На кінець першої половини XIX ст. село досягло певного господарського рівня, а його мешканці працюючи на себе і на пана, могли отримувати все необхідне для життя. На противагу польським окупантам, австрійці не глумились надкультурним, духовним та освітнім розвитком українців. Австрійська влада дозволяла відкривати українські школи, духовні семінарії, зобов'язувала всіх дяків вчити дітей писати і читати. Відтак в 1851р. в Пархачі засновується так звана «дяківська» школа священиками з монастиря.

У кінці третьої чверті XIX ст. у селі з фільварком налічувалося 1164 мешканці, переважно греко-католики. Серед них були і 54 римо-католики.

1886р. - завершення будівництва нової просторої церкви. Значний внесок у це будівництво зробив панський лісничий, прізвище якого,на жаль, не встановлено, збереглось лише місце поховання.

1895р. - завершення будівництва школи, викладання в якій велось українською мовою.

1896р. - заснування парохом із сусіднього села Сілець В. Чернецьким невеличкої бібліотеки під назвою «Просвіта». Вона стала осередком піднесення національної свідомості жителів округи, успішно виховувала молодь в українському національно-патріотичному дусі. Тут відбувались вистави, працював хоровий гурток, велась антиалкогольна пропаганда.Велику роль у боротьбі з пиятством відігравало засноване в селі священником відділення «Братства тверезості», заведеного ще в 1874 р. папою Пієм IX. На честь братства біля сільської управи був поставлений хрест.

1912р. - встановлення хреста біля церкви, коли місіонери зі Львова і Кристинопільського монастиря отців ордена Василя Великого провели в селі кількаденне читання релігійних проповідей.

Кінець XIX - початок ХХст. - Пархач відноситься до найбільш національно-свідомих сіл. Тим часом економічне становище більшості селян з кожним роком погіршувалось. На Сокальщині (до якої після занепаду міста Белз перейшла частина сіл, у тому числі Пархач) все важче ставало знайти роботу. Мало що змінила в цьому відношенні побудована в селі у1907р. молочарня, де молоко перероблялось на масло і сир. Тяжкі умови життя примушували шукати працю далеко від рідного села, гнали в Канаду, Америку, Аргентину. В одну лишень Америку поїхали на пошук заробітку 76 юнаків і 10 дівчат.

У серпні 1914 р. Пархач був захоплений наступаючою 8-ою російською армією генерала Брусилова. Війна між Австрією і Росією перетворила Східну Галичину на арену спустошливих боїв. Один з особливо жорстоких відбувся неподалік Пархача в урочищі села Пониззя. Обидві сторони зазнали великих втрат. Полеглих воїнів двох воюючих імперій поховали з однаковою пошаною поруч на військових цвинтарях у сусідніх селах Сілець і Городище. Як російські так іавстрійські солдати і офіцери були вороже настроєні до українців. Під час відступу російського війська через Буг були спалені церкви в селі Клюсові, Городище. Бендюзі. Хотіли спалити також і церкву Пархача, але її врятували запевнення селян, що вона православна.

1915р. - з'являється залізничний міст через річку Рату , який стоїть дотепер. Міст був виготовлений на російських заводах і зібраний на місці коли прокладали залізницю від Кристинополя до Кам'янки-Струмилівської. Насип полотна робили спеціальними возами, навантаження і вивантаження - вручну. Робота виконувалась мобілізованим російським населенням і місцевими жителями. Після закінчення першої світової війни з неї у село не повертається 8 чоловік.

15 травня 1919р. - Пархач знову опиняється у полоні польських окупантів, польський уряд послідовно посилює соціальне та національне гноблення українців.

18 серпня 1920 р. Перша кінна Червона Армія форсувала Західний Буг і потиснула поляків. У Сокалі і Белзі створювались райкоми і повітові комітети більшовицької партії. Але Червона Армія як несподівано з'явилась, так і зникла.

Восени 1920 р. село Пархач стало, як і вся Галичина і Волинь, довгочасною здобиччю панської Польщі. Війна забрала в могилу цвіт молоді. Багато полягло в боях з поляками і більшовиками, деякі померли від тифу, в таборах для репресованих. Два невідомі воїни УГА поховані на цвинтарі Пархача.З 18 селян, які служили в Сокальській 5 бригаді, повернулось 9.

Рятуючись від переслідування польського уряду, юнаки змушені були емігрувати в Канаду іАргентину.Закріпившись у Галичині, польський уряд у 20 - 30 рр. послідовно посилює соціальне та національне гноблення українців. Натомість активісти села використовують будь-яку можливість для протистояння загрозі колонізації і асиміляції. Жителі об'єднуються в господарські кооперативи «Сніп» і «Сільський господар», який у 1927 р. нараховував 84 члени, розвивають господарську кооперативну діяльність. Існувало також розрахунково-пожежнетовариство «Луг».

На початку 20-тих років відновлює свою діяльність «Просвіта». Відроджується сільська бібліотека, книжковий фонд якої був знищений у роки війни. При читальні створюється аматорський театральний гурток. Сільська філія «Спілки українок» організовує в селі курси кравецтва, куховарництва, домашнього господарювання, літні дитячі садочки. Значну роль у розвитку культури села відіграла розташована у цегляному будиночку, біля церкви, двокласна українська школа з двокласним повтором. У 1925 р. в її просторих учбових приміщеннях 5 вчителів навчали 172 дітей. Першим директором школи був Іван Боярський, вчителями - Романна Боярська, Василь Петрушак, Василь Вен, Семен Войтюк і Гелена Дирдівна. Ще одна, польська двокласна школа, де працювало 3 вчителі і навчалось 53 учні, розміщувалась у будинку пошти. У 30-ті роки українською школою завідував Семен Войтюк. Він же дирегував церковним хором.

У 1933р. відвідав село і відправив церковне богослужіння Андрій Шептицький. На шкільному майдані сипиться символічна могила з обведеними терновими гілками, високим дубовим хрестом та написом: «Борцям за волю України».

У 30-ті роки польський Уряд наляканий зростанням української національної самосвідомості, ще більше посилив жорстоку пацифікацію. Під час екзекуцій було покалічено тисячі людей, зруйновано багато селянських обість, пограбовано майно. Закривались осередки «Просвіти», читальні.

1 вересня 1939 р. почалась друга світова війна. Через станцію Пархач йшли польські військові ешелони. їх обстрілювали німецькі літаки. Підбитий під час одного з таких обстрілів літак упав на ліс «Щериборицю», його двох пілотів було взято в полон. Через кілька днів після початку війни в село ввійшли передові частини німецької армії, а згодом німці відступили зар. Солокію, і село було зайнято кінними і пішими частинами Червоної Армії. її солдат розкватирували в маєтку пана Мадейського, який з родиною, залишивши все майно, виїхав в напрямку Львова. У селі була створена сільська Рада. її першим головою став член «Сільробу»В. Мишко. Панське поле і частково худоба були розподілені між мешканцями села на тимчасове користування.

19 лютого 1940р. - із встановленням радянської влади, поляки стають першими жертвами масових репресій. З одного лише хутора Грушів було вивезено до Сибіру 32 господарства. Все майно було наказано залишити.

Зберезня 1940р. - Пархач під владою новоствореного Шевченківського району, а з грудня - Великомостівського.

У березні 1941 року для виявлення куркулів та підготовки організації колгоспу в селі проводився перепис господарств. Організувати колгосп владі не вдалося, дуже мало було для цього часу, але переписна книга дає змогу отримати доволі цікаву інформацію: господарські двори - 354; всього жителів - 1488 чоловік (1327 українців, 124 поляки, 35 євреїв); орна земля - 730 га; рогата худоба - 464; коні - 356; вози - 206; плуги - 176; молотарки і віялки - 39.

22 червня 1941р. - наступ німецьких військ, які супроводжувалиськровопролиттям, арештами, примусовим вивезенням молоді до Німеччини. У перші дні війни загинуло біля 20 жителів села, в тому числі і молоді рекрути. Німці змінилиадміністративно-територіальний поділ - на зміну Сокальському повіту створено 5 волостей, серед них - Пархацька. У Пархачі було розстріляно 3 членів ОУН, 6 єврейських родин, 17 юнаків та дівчат примусово вивезли до Німеччини на роботу. Хотіли німці забрати церковні дзвони, але пархачани зняли їх і закопали, віддали лише один пошкоджений. Багато мешканців села пішли в УПА, дивізію «Галичина». 17 липня 1944 р. радянські війська форсували Західний Буг, - Пархач був зайнятий без бою. Життя аж ніяк від цього не покращилось,- в селі нишпорили загони енкеведистів з гострими дротами, шукали бандерівців, зброю, національну літературу, зривали підлоги, розвалювали печі, вивозили людей до Сибіру. Була спалена частина села - Телені.

У 1947 р. село Пархач було перейменовано на Межиріччя. У цьому ж році

10 жовтня створено колгосп імені 30-річчя Жовтня, куди вступило 62 господарства. Залучення було примусовим, супроводжувалось залякуванням і побиттям. У людей забирали стодоли, коней,вози, плуги, молотарки тощо. «Масовий вступ» завершився у 1949 році.

В 1952 році село відноситься до Забузького району з центром в м. Белзі. В цей час натериторії Межиріччя ведуться геолого-розвідувальні роботи і будуються шахти. Відтак восени1952 року почата проходка стволів шахти №1, 25 грудня 1957 року здана шахта №2, на місці старого колгоспного двору будується шахта №3. Колгоспні ж будівлі спорудили в осиновому лісі за селом.

З 1976 по 1984 роки Межиріччя вважається неперспективним, входить до складуСілецької сільської ради. 22 га кращих земель віддається для будівництва ЦЗФ. Внаслідок видобутку вугілля під селом його земля осіла на 1,5 - 2м. Весною вода почала заливати будинки, біля 86 господарств було перенесено в село Сілець. У 70-х роках добудовується школа, що дає змогу прийняти до неї 223 учні і залучити 17 вчителів.У 1975р. на зміну неремонтабельній «Просвіті» завершується будівництво нового клубу.

У другій половині 80-х років в селі повіяло вітром благих змін.

В 1986р. Завершується будівництво нового залізобетонного моста через річку Рату, відбувається асфальтування доріг, покращуються умови життя, пробуджується національно-культурна свідомість.

В 1989р. створюється товариство української мови ім. Тараса Шевченка, яке згуртовує навколо себе 120 членів.

1990р. - будується пам'ятний пагорб на честь загиблих борців за волю України.

24 серпня 1992р. - відкриття пам'ятного Хреста на відзнаку проголошення Незалежності України. Початок 90-х років поставив крапку багатолітньої боротьби пархачан за офіційне визнання їх церкви. Незважаючи на те, що Греко-католицька церква офіційно була закрита з березня 1946р, але людей в селі хрестили, вінчали, сповідали священник такі як, Мар'ян Чернига, Йосиф Кушнір, Дем'ян Богун. Богослужіння проводили по хатах, а при нагоді вкапличці цвинтаря. Не залишився поза увагою і колишній костел. У 1992 р. через більш ніж півстолітнє«перетворення» його на пекарню, склад, буфет, музей, тут було відновлено богослужіння в польському обряді. 90-ті роки знаменують новий етап в історії Межиріччя. Відроджуються святині Пархача. У тому числі пам'ятний  «Хрест свободи », поставлений жителями села у 1898р. на відзнаку скасування панщини. У серпні 1990р. відреставровані хрест ікапличка були урочистопоставлені на старе місце. 10 вересня 1995р. громада села відзначила 400-річчя його  заснування і 100-річчя будівництва школи. Значним успіхом користується шкільний вокальний гурт «Берегиня», молодіжний вокальний ансамбль «Калинонька» при будинку «Просвіти». Дитячий церковний хор «Джерельце» уже мав успіх у навколишніх селах і м.Червонограді.Час не стоїть. Виростають у Пархачі нові будівлі. У 1994р. закінчено асфальтування центральних вулиць села,проведено газифікацію. Росте і молодіє старовинний Пархач. І все менше і менше залишається живих учасників і свідків трагічних подій. Наші нащадки мають знати правду про все, що пережили їх діди і батьки, знати історію свого села. Заростуть терикони і хвостосховища, час залікує всі рани, і буде жити село, і буде  процвітати споконвічний Пархач! (Матеріали з книги Мар'яна Климчука "Пархач".)