Блог Павліни Борисівни Симон: Греко-католицька церква с.Межиріччя

Тема: «Історія греко-католицької церкви с.Межиріччя»

План.

І.Вступ.

ІІ. Історія греко-католицької церкви в с.Межиріччя.

1.Стан сільської парафії ХVІ ст.-ХІХст.

2. «Велика місія» в міжвоєнний період.

3.Підпільна діяльність ЧСВВ в роки ІІ Світової війни і після воєнний період.

4.Спроба встановити православну церкву Московського патріархату в

с.Межиріччя.

5.Відновлення духовного життя парафії села Межиріччя.

ІІІ. Висновки.

І. У моєму селі Межиріччя є дуже багато історичних пам’яток, походження деяких відомі, а деяких – залишається загадкою для сучасників. Кожен з них по-своєму оформлений і притягує своєю красою. Всі вони якоюсь мірою і спогад, і застереження, і пізнання. Спогад, бо присвячені тому, що було в минулому, що дає відгомін для сьогоднішнього часу. Застереження, бо ці пам’ятки відображають різні періоди нашої спільної історії; а попереджають вони про необхідність злагоди та поваги. Всі вони є одним цілим, що формує наше уявлення про минуле, допомагає усвідомити своє місце у нашому багатогранному світі. Завдяки їм ми можемо краще пізнати свої корені, своє минуле, адже без минулого не може бути майбутнього. Лише пізнавши історію, зможемо стати гідними нащадками наших предків. Ми не маємо права забувати про існування тих чи інших історичних пам’яток. Адже вони – це наше минуле, з його злетами та падіннями, поразками та перемогами. Ми повинні знати минуле, щоб більше ніколи не повторювати його помилок у майбутньому. Пам’ятки потрібно знати нам, щоб краще зрозуміти історію, відчути сенс життя. Історичні пам’ятки є частиною нашого життя, вони формують духовний світ нашого учасника, його національну гідність, гордість за свій народ, героїчне минуле і не менш героїчне сучасне. Пам’ятки минулого – це широкий лекторій, що навчає патріотизму, сприяє естетичному вихованню молодого покоління. Любов до своєї Батьківщини це не щось абстрактне: це любов до свого міста, села, до своєї місцевості, гордість за свою історію. Не можна любити свою землю, не знаючи її історії. Як з невеликого струмка починається ріка, так і любов до матері - Вітчизни розпочинається з любові до рідного краю, свого міста, села. Свої пам’ятки всіх видів та часів слід знати, дбайливо оберігати, залучати до нашого духовного життя. Осередком духовного життя в Україні завжди були Божі храми.

ІІ. Велику роль в житті нашого села відігравала греко –католицька церква,яка в ХVІ ст. стала у Галичині українською національною церквою. Вона була осередком духовного життя в селі, багато зробила для врятування жителів села від ополячення,сприяла розвитку освіти і культури. Осередком освіти були монастирі. Два монастирі існували ще на початку ХVІ ст. на схід Пархача (так колись називалось наше село Межиріччя) у сусідніх селах – Городищі і Волсвин. В центральній частині села була побудована нова церква.Службу в ній правили священики,які мешкали в селі,а також отці Василіан з монастирів сусідніх сіл. Біля церкви знаходилась хата священика . Громада села виділила йому кращу землю,яка й сьогодні носить назву «ксьондзова».Починаючи з 1828р.церква стає дочірною церквою Кристинопільського монастиря о. Василіан. У цьому ж році на панському подвір ї збудували римо – католицький костел,в нижній частині якого було приміщення для поховання членів панської родини. В 1830р.в селі проживало 780 греко- католиків та 54 римо-католиків,а вже в кінці 19 ст.в селі проживало -1264 жителів. В останні два десятиріччя19 ст. село зробило нові значні кроки у своєму духовному розвитку. В 1886р.громада збудувала нову просторову церкву.

Значний внесок зробив панський лісничий. Стару невеличку церкву було розібрано і продано в село Копитів, а на її місці збудували невеличку капличку, яка збереглась до наших днів.

У 1912р. в селі проводилася «Велика Місія» проповідниками о.Василіана зі Львова і місіонерами з Кристинопільського монастиря. Вони провели в селі кількаденне читання релігійних проповідей. У 1933р.на майдані біля церкви жителями села висипано символічну могилу з високим дубовим хрес -том,обведеним терновими гілками, з написом «Борцям за волю України».Село моє знамените також тим,що в 1933р.його відвідав і відправив церковну службу митрополит А.Шептицький. Саме він остаточно реформував греко-католицьку церкву на церкву національну, яка самовіддано захищала інтереси українців. Під його началом вдалося об'єднати зусилля греко-католицьких священників і світської інтелігенції у досягненні спільної мети – національного визволення українців.

Перед Другою Світовою війною з села висвятились на священників чину о. Василіан о. Парфирій Луцик, о.Йосафат Скрутень, о.Михайло – Мар’ян Кінах,вже були на теології два редимпитористи о.Євген Котик, о. Євген Пелих. Шістнадцять дівчат,які навчались у Кристинопільських духовних центрах згромадження сестер – служебниць «Пречистої Діви Марії» і «Сестер – мироносиць» стали черницями. 1939 -1941рр. Кристинопільський монастир о. Василіан знаходився на території зайнятою німецькими військами, а село – більшовиками ,так як кордон проходив по р. Солокія ,а дальше по р. Західний Буг о. Володимир Балагурак з Кристинопільського монастиря обслуговував церкву села і був змушений тут мешкати. Після поразки під Сталінградом німці почали збиратися до відступу, почали забирати церковні дзвони .Три основні дзвони зі своєї дзвіниці пархачани закопали. Пізніше один дзвін, який мав дефект,був віданий німцям. Починаючи з 1945р. до 1950р.,комуністична влада ліквідувала усі монастирі в європейських Провінціях,а ченців ув’язнила або заслала до Сибіру чи тюрми,інших було закатовано чи розстріляно. Тільки до Сибіру було заслано більше 70-ти ієромонахів. Ченці,однак,не припиняли своєї активної праці,адже нелегально продовжували своє чернече життя і діяльність,як тільки цьому дозволяв час і обставини. З березня 1946р. греко-католицька церква в нашому селі була закрита,але усі ці роки, аж до 90-х в селі таємно сповідали,вінчали, хрестили греко-католицькі священики у підпіллі: о.Йосиф Кушнір, о. Дем’ян Богун,о. Мар’ян Чернига. о.Мар’ян Чернига втративши роботу, перебрався до Межиріччя,де його прихистили миряни. У Межиріччі пробув 35років від 1954-го до 1989-го працював у колгоспі,у заготконторі,в домоуправлінні(селища Гірник). У 1962р. члени партійного осередку колгоспу ім. Дзержинського остаточно закрили церкву,зробили з неї склад,церковні речі завезли в клуб с. Сілець. Частину речей мешканці села забрали вночі у своє село і поховали по хатах. У цей час в селі було 1437 греко – католиків . Кожну неділю відправляли богослужіння в капличці цвинтаря або по хатах . Приходили також мешканці Нового двора та села Ватутіно, їм на мосту через р.Рата перешкоджали участковий і члени партійної організації колгоспу,але ніхто не в силі був стримати прагнення людей до об’єднанного богослужіння. У 1990р.невелика група людей підтримана Сокальським райкомом партії,спробувала утвердити в с. Межиріччі православну церкву Московського патріархату. Але по селі було зібрано 950 підписів за уніатську, греко-католицьку церкву. Правда,якої домагалися 95% дорослого населення села, перемогла і в жовтні 1991р. офіційним документом було підтверджено повернення греко – католицькій громаді с.Межиріччя храму св. Василія Великого. Через десятки років зневаги, обріхувань греко-католицька церква піднялась з руїн. У 1990 -1991рр. зроблені реставраційні роботи в церкві художниками: Михайло Бесник, Володимир Пограничний, Михайло Слинський,Михайло Кріль. Не залишився поза увагою і колишній костел. У 1992р через більше чим півстолітнє перетворення його на пекарню, склад, буфет,музей,тут було відновлено богослужіння у польському обряді, для римо –католицької громади м. Червонограда . В 1994р. була проведена місія під проводом о. Василя Зінька ЧСВВ.14серпня 1994р.було засновано Апостольство молитви отцем Атанасієм Кулиничем ЧСВВ. В 1995р. організовано дитячий церковний хор «Джерельце». Нараховувалося близько 60 членів. Цей дитячий церковний хор існує ще й досі. У 2000р.підтвердились о.Василіан на церкву св. Василія Великого. Парохом села Межиріччя офіційно був затверджений о. Симеон Чмола ЧСВВ. Це було досягнуто завдяки величезним зусиллям церковного братства. Цього ж року 14січня на храмовий празник храм відвідав блаженіший Михаїл Кофтун єпископ Сокальсько - Жовківський . При церкві існує три хори:дитячий,молодіжний і дорослий, якими керує Яцик Надія Любомирівна. Також стало доброю традицією проводити в часі Великого посту Хресну дорогу дорогами нашого села. Цю традицію започаткував о.Ігнатій Москалюк ЧСВВ. І цього року заснували рух «Матерів молитви» він з плином часу починає набирати все більше масштабів. Як бачимо парафіяльне життя є досить активне і цьому ми повинні завдячувати отцям Василіанам,які багато зробили для духовного піднесення парафії. Отці Василіани докладають великих зусиль на духовній ниві. Уже довгий час вони проводять місії,опікуються нашим храмом,проповідують,навчають молодь. Будемо надіятися,що усі старання не є марними і принесуть великі плоди. На сьогоднішній час отці Василіяни займаються душпастирською працею,обслуговують деякі парафії, проводять місії,працюють з молоддю і взагалі отці Василіяни добре тримають парафію під духовним покровом, опікується нею.

ІІІ. Висновки.

Історія церкви в селі Межиріччя є досить цікавою і захоплюючою,водночас вона ще потребує багато досліджень. Але ми переконалися,що живий дух християнства завжди живе у серці людини. В даній ситуації люди мали надійну допомогу ЧСВВ і вони повинні про це пам’ятати . Кажуть люди,що історія – це учителька життя,що завдяки історії пізнаємо помилки й добрі діла,чесноти і пороки народу. Якщо це правда,то історія церкви даного народу дає для самопізнання багатий матеріал. Вона,може навіть більше,як світська історія,відображає глибокі переживання народу,його пристрасті,хвилювання,його запал у боротьбі,навіть фанатизм. З церковної історії пізнаємо,не менше,як зі світської,свої хиби і свої чесноти, пізнаємо,що спонукало до добра і національної культури,а що принесло нещастя і занепад,словом,що було добре що недобре. Сьогодні церква є діючою. Вона має охайний зовнішній вигляд. Проведено реставрацію іконостасу. Як бачимо,доля віруючих та церкви була дуже важкою. Багато негараздів прийшлося пережити людям,відстоюючи свою віру та переконання. І не зважаючи на те,що церкви нашого села зачиняли, а священників катували,засилали,морили голодом, віра в Бога перемогла.І в нас час,час зневірянь,економічних негараздів,серця людей линуть до духовного центру,що єдиним вогником світить у центрі нашого села,люди йдуть до церкви,несуть туди свої печалі та радості. Ніхто на світі не змірить того горя, що зазнав наш народ у тих страшних часах переслідування Бог бачив нашу Голгофу і Бог прийняв жертву українського народу і прямочудним способом привернув волю нашій церкві та незалежність усьому нашому народові. Кожен з нас повинен всім серцем любити людей,творити добро в ім’я Господа – Бога, в ім’я всіх сущих і прийдешніх поколінь,виконувати десять духовних заповідей церкви, любити цю землю,а на ній кожну стеблинку, деревинку, пам’ятники старовини,бо за цим стоять люди.